Оригінальний текст для Vesti.ua, вересень 2020 року.

Осінь – благословенна пора для прогулянок (втім, як і будь-який інший сезон, коли температура повітря є прийнятною), а Київ – місто, яким можна гуляти нескінченно довго. Але так буває, що ми витрачаємо більше часу на обмірковування маршруту, ніж на отримування насолоди від дивовижних краєвидів та приголомшливої архітектури міста, а хтось і зовсім скаже, що всі визначні пам’ятки він уже неодноразово бачив.

Погуляйте з нами, і ви переконаєтеся, як багато незвіданого ще залишилося і скільки прекрасних відкриттів чекає на вас на цих вулицях. Пункт відправлення – Спортивна площа.

Площа Льва Толстого – парк Шевченка

Ідемо Басейною, звертаємо на Шота Руставелі, потім – на Рогнідинську. Сюди ми ще повернемось, тому без зайвих пояснень. Ліворуч – Велика Васильківська. Посеред кварталу – кінотеатр “Київ”, давно і без причини непрацюючий. Саме тут культурний оглядач (на той час – ред.) Vesti.ua Микола Міліневський побачив примару: якось увечері Міліневський мав зустрітися під кінотеатром з дружиною, а поки чекав, вирішив подивитися, що відбувається всередині – на той момент у будівлі мав розпочатися обіцяний ремонт.

Міліневський глянув у віконце дверей, і зсередини йому помахав рукою відомий актор – зірка Голлівуду. Як таке може бути? Микола придивився і зрозумів, що прийняв за примару картонну фігуру актора в натуральний зріст з піднятою до голови рукою (чотири роки минуло, а кінотеатр так і не відкрили, можливо, там вже не тільки примари, а й вітер гуляє, руйнуючи прекрасні колись, затишні зали та схоже на бальну залу фойє).

На площі Льва Толстого (Українських героїв) спускаємось у підземний перехід, праворуч вздовж стіни – квіткова галерея, де букети продаються 24 години на добу. Купувати щось не обов’язково, можна просто пройти повз і помилуватися буянням фарб у будь-яку пору року.

Виходимо з переходу і йдемо вулицею до парку Шевченка. Від перехрестя ліворуч – вулиця Антоновича (колишня Горького). Володимир Боніфатійович Антонович – історик, археолог та етнограф, фахівець з історії дніпровського козацтва. До перетину з Саксаганського вулиця його імені – це маленький бульвар з пішохідною частиною та лавами посередині, в оточенні чудових будівель, зведених на початку 20 століття прославленими архітекторами.

Повертаємо праворуч – вулиця Терещенківська. Названа на честь уславленого мецената Федора Терещенка, вона, здається, вся складається з будинків – пам’яток історії та архітектури. В одних створювалася наука, інші стали музеями. Музей літератури, музеї-квартири Миколи Бажана та Григорія Тичини, трохи нижче бульваром Шевченка – музей Шевченка, далі Терещенківською – Київська картинна галерея та Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, жодна вулиця в Києві не може похвалитися такою кількістю експозиційних просторів.

І якщо ви давно мріяли зустрітися з царівнами підземного царства Васнецова чи Інфантою Маргаритою Веласкеса, можна не відкладати на потім, а зайти в один із музеїв прямо зараз (на жаль, під час війни постійні колекції недоступні, але постійно проводяться тимчасові виставки, в тому числі до серпня триває виставка голландських майстрів – ред.).

Після – вирушити до парку Шевченка (він займає більшу частину парної сторони вулиці, і тут знаходиться найстаріший у місті туалет), побачити монумент видатному поету, помилуватися червоним корпусом Університету, кинути монетку у фонтан із обрисами Чорного моря та влаштувати бранч із млинцями з місцевого кіоску. Маленький секрет: якщо всі лави в парку будуть зайняті, одразу йдіть на бульвар Шевченка. Сидіти там хоч і шумно – з обох боків їдуть машини, проте завжди повно вільних місць.

Бульвар Шевченка – вулиця Пирогова

До речі, оскільки далі шлях лежить бульваром, радимо йти прямо посеред алеї – з неї відкривається приголомшлива панорама на проспект Перемоги (Берестейський). Особливо вражаюче вона виглядає на заході дня, коли місто запалює вогні, і здається, що дорога йде кудись за обрій.

“Бібіковський бульвар – це широка алея, обсаджена тополями та обгороджена ґратами; від Бессарабки видно всю алею і продовження її за місто; високі тремтливі тополі піднімають вгору свої сірі стовбури, як піраміди; їхні верхівки надзвичайно витончено виступають у прозорому повітрі, передаючи Києву особливу чарівність”, – пише у своєму путівнику Києвом 1917 року український історик мистецтв Костянтин Широцький. “По довжині це єдина у світі тополева алея”, – додає автор.

Повертаємо до Володимирського собору. Він будувався 20 років (плюс десять років минуло з моменту зародження ідеї до закладання першого каменю), проектом оформлення та оздоблення займався Адріан Прахов, розписували собор кращі художники того часу – Віктор Васнєцов, Михайло Нестеров, Павло Сведомський та Вільгельм Котарбінський. Невеличка робота дісталася Михайлу Врубелю. Не дивно, що собор називають витвором мистецтва та шедевром.

Один проліт, і ми опиняємось на вулиці Пирогова. На початку – Національний педагогічний університет ім. Драгоманова, біля входу – пам’ятник на його честь. По інший бік вулиці, майже з середини і до кінця, тягнеться величезна монументальна будівля. Симетричний комплекс, з парадним двором та аркою посередині – це житловий будинок співробітників наркомгоспу УРСР, датований 1934-1936 роками. Його фасади зверху прикрашають не лише картини з життя радянських робітників, а й квіти, що прижилися в штукатурці.

Житловий будинок співробітників наркомгоспу УРСР

Богдана Хмельницького – “Роліт”

Вулиця Пирогова впирається у Богдана Хмельницького. Через дорогу – чудова будівля з каріатидами (№44). Особняк у стилі історизм був збудований наприкінці 19 століття архітектором Крауссом для купця Шамапаньєра.

Будинок №46 – колишній особняк проектувальника київської гавані, інженера Миколи Максимовича, виконаний за його власним проектом, №50 – колишній прибутковий будинок дворянки Хомицької. По непарній стороні зустрічаємо клумбу-рояль (вже ні – ред.) та Музей медицини, про експонати якого ходять страшні легенди.

На перехресті з вулицею Коцюбинського переходимо на інший бік. Праворуч – житловий будинок 1936 року, збудований для старих більшовиків, ліворуч – будинок на кілька років старший, так званий Роліт, або “Кооператив “Робітник літератури””. Про те, що у будинку на Богдана Хмельницького, 68, жили відомі українські письменники, поети та митці, говорять меморіальні дошки на фасадах.

Серед його мешканців були Іван Микитенко, Остап Вишня, Іван Кочерга, Петро Панч, Максим Рильський, Семен Скляренко – загалом близько 130 імен. Прогулюючись уздовж будинку, можна уявляти, як за цими стінами та вікнами творили, заварювали чай на крихітних кухнях, дружили та кохали великі люди.
Тут перекладав “Витязя у тигровій шкурі” Микола Бажан, Олесь Гончар написав “Собор”, а Андрій Малишко створив знайомі всім без винятку рядки:

“Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала”.

Коцюбинського – парк Гончара

Крізь арку можна зайти на подвір’я, щоб пороздивлятися літературний дім зсередини. Варто поспішити, оскільки мешканці мають намір закрити двір від сторонніх (і вони таки здійснили свій намір – ред.). А там – флігель кінця 19-го століття, що належить нібито Давиду Жванії (політик обіцяв зберегти пам’ятник архітектури для міста, але поки, незважаючи на нову штукатурку, він виглядає закинутим), ще одна будівля, поважний вік якої не помітиш крізь типову плитку, і сходи, що виводять на вулицю Коцюбинського. Нижче ліворуч – сквер імені Валерія Чкалова (Літературний).

Бронзова фігура льотчика-випробувача стоїть на постаменті з граніту (пам’ятник демонтовано в лютому 2023 року, в 2024 році демонтували постамент – ред.). Є тут і дитячий майданчик, але справжня прикраса скверу – фонтан посередині, якому вже 120 років. Відлитий на заводі Термена, спочатку він стояв на Софійській площі, а через кілька десятиліть переїхав у щойно розбитий сквер – на старих фотографіях фонтан оточений газонами з кущами та молодими деревцями.

Афанасівський Яр – місцевість, обмежена вулицями Івана Франка, Богдана Хмельницького, Олеся Гончара та Ярвалом – магічне місце. Незважаючи на погану славу, наприкінці 19 століття територія почала забудовуватися: яр засипали, були прокладені вулиці, почали з’являтися будинки, багато з яких збереглися досі.

По діагоналі від Літературного скверу – через вулицю Липинського – парк імені Олеся Гончара. Навколо розосередилися старовинна забудова, конструктивізм та класика 30-х, мурал, осучаснений велотрек, майданчик перед яким полюбився скейтерам, новий ЖК із сумною історією, вписаний амфітеатром, та недобуд. Тут же – кафе з авторською піцою (за чотири роки формат закладу дещо змінився) та кавовий кіоск.

У самому парку – пам’ятник Олесю Гончару з його словами, висіченими на камені, бювет та вражаюче, як для крихітної території, розмаїття дерев.

У центрі парку – округлий камінь з променями. Можливо, він символізує собою один із творів Гончара – про велику силу кохання, протиставлену руйнівній дії війни. Новелу “Модри Камень” (у перекладі зі словацької – “синій камінь”) називають автобіографічною, і перше її читання Олесь Гончар організував саме у парку, щоправда, не у Києві, а у Дніпрі.

І незрозуміло, чи справа в магії Афанасівського Яру, чи камінь і сам парк мають чудодійні властивості, але якщо втомився і нічого в житті не тішить, достатньо хоча б 15 хвилин погуляти алейками або посидіти на лавочці, щоб відчути себе абсолютно щасливим.

Вулиця Липинського (колишня Чапаєва)

Перейменована на честь історика та громадсько-політичного діяча В’ячеслава Липинського, це справжня вулиця-музей. Тут з кладок балконів ростуть дерева та квіти, із запилених вікон на перехожих дивляться іграшкові собачки, а будинки вражають несхожістю один на одного.

Потрапити сюди вперше – схоже на осяяння. Будівля через дорогу від парку – колишні вищі жіночі курси. Будинок №16 у стилі конструктивізм побудований у 1939 році, наступний за ним – у 1914-му. На стіні номера 12 (1902) довгий час висіло дзеркало з гравіюванням Somebody loves you. Цієї весни (в 2020 році – ред.) дзеркало пропало, але можете бути впевнені: вас все одно люблять.

Будинок № 8 у стилі неоренесанс побудований 1900 року архітектором Миколою Яскевичем – свої витвори він любив прикрашати фігурами драконів.

Номер шість, забарвлений в зів’ялий рожевий, – ще один житловий будинок, зведений у стилі неоренесанс, за ним – опорна стіна (піднятися на неї можна, пройшовши крізь арку в одному з будинків-сусідів), далі – чудова садиба з каріатидами та маскаронами. Починається вулиця творінням архітектора Ніколаєва.

По непарній стороні номера 7, 9, 11, 13 – роботи архітектора Миколи Горденіна. Це він збудував будинок на Андріївському узвозі, де мешкала родина професора Київської духовної академії Афанасія Івановича Булгакова, а тепер розташовано музей.

Будинок №5: тутешні зухвало яскраві двері – обов’язковий пункт програми київських екскурсоводів. А ще у цій будівлі, у п’ятій квартирі, жив прототип героя роману “Біла Гвардія” – студент юрфаку Київського університету Микола Судзіловський (з нього Булгаков списав образ Ларіосіка). Дружина письменника називала Судзіловського мямлею і неприємним типом. “Дивний якийсь, навіть щось ненормальне в ньому було”, – згадувала вона.

Серед відомих мешканців вулиці – Костянтин Паустовський, Борис Пастернак, Григорій Косинка та Сидор Ковпак, і лише непримиренний борець за ідеї більшовизму, чиє ім’я вона носила більшу частину своєї історії, жодного сліду тут не залишив.

Виходимо на вулицю Івана Франка. Наступного разу – сходи, на яких неможливо не заплакати (на жаль, в ході останніх реновацій поручні з віршами демонтували – ред.), вулиця – галерея муралів, будинок, де народжувався сміх, та таємне подвір’я з видом на куполи. До зустрічі!